«Криниці - рятівниці», - кажуть в народі. Для посушливого Півдня проблема прісної води зажди стояла дуже гостро. На Миколаївщині, де підземна питна вода знаходиться глибоко і підняти її не дуже легко, споруджували колодязі з шахтами глибиною до 20-30 м та більше. Стінки шахти обкладали камінням, а зверху встановлювали дерев’яну або кам’яну цямрину, водопіднімальне устаткування та дах для захисту від забруднення.
Діставали воду за допомогою коловорота (барабана), блока або «журавля». Раніше був ще один спосіб підйому води – за допомогою киратів з кінним приводом: навкруги барабану йшов кінь та обертав його. Таким чином витягали воду двома баддями по 50-80 л кожна. Вода використовувалася для приготування їжі, хатніх потреб, напування худоби, поливу городів.
Вигляд криниць з часом змінювався, особливо це стосувалося спільних криниць. Громади пильно слідкували за чистотою води, зовнішнім виглядом, за потреби ремонтували їх. Криниці були не тільки засобом водопостачання, а й глибоким духовним явищем, джерелом життя, сили, кохання. Вічною цінністю…
Ще до карантину в музей зателефонувала мешканка Миколаєва Валентина Петрівна Шевченко. Вона запропонувала передати альбом зі світлинами криниць, які були облаштовані в Первомайському районі. Валентина Петрівна працювала у сфері будівництва, а цей альбом отримав її чоловік, також будівельник, Леонід Трохимович Шевченко. У 1981 р. він був учасником обласного семінару по благоустрою населених пунктів, де і отримав цей альбом. Пропонуємо разом переглянути фото 40-річної давнини.
